Гончар О.Т. – лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка за роман «Людина і зброя»

Видатний письменник, державний, політичний і громадський діяч. Учасник Другої світової війни (з 3-го курсу Харківського університету у складі студбату 1941 року добровольцем пішов на фронт). Закінчив 1946 року Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У довоєнні роки працював у районній та обласній комсомольській газетах на Харківщині.

У різні роки обіймав відповідальні посади: депутат Верховної Ради СРСР 6 – 11 скликань, депутат Верховної Ради УРСР, академік АН УРСР, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру (з 1973). Мав численні нагороди: Герой Соціалістичної Праці, кавалер трьох орденів Леніна, орденів Слави 3-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів та інш.

З 1959 по 1971 очолював Спілку письменників України, робив усе для збереження і захисту української культури. Голова Комітету із Державних премій України ім. Т. Шевченка (1992-1995).

Свідченням високого авторитету Олеся Гончара не лише в Україні стало присудження йому Міжнародним Біографічним центром у Кембріджі (Англія) почесного титулу «Всесвітній інтелектуал» 1992 року.

У 2005 році Указом Президента України Олесю Гончару присвоєно звання Героя України (посмертно).

Прозаїк, поет, літературознавець. До війни в періодиці були опубліковані оповідання, повість, нариси. Перший роман «Прапороносці» (кн..1 – «Альпи», 1946; кн..2 – «Голубий Дунай», 1947; кн..3 – «Злата Прага», 1948) витримав понад 150 видань різними мовами. Окремими виданнями вийшли повість «Земля гуде» (1947), «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955), «Бригантина» (1973),; кіноповість «Партизанська іскра» (1955); романи «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980); збірки оповідань «Модри Камень» (1948), «Південь» (1951), «Чари – Комиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959); збірки новел «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Спогад про океан» (1995); книга оповідань і повістей «Далекі вогнища» (1987); збірки статей «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980); збірки «Фронтові поезії» (1985), «Поетичний пунктир походу» (2000), «Щоденникові записи» (1999), «Щоденники: У 3 томах» (2002-2003).

Видавалися «Твори» (т.1-2. К., 1954, 1993), «Твори» (т.1-4. К., 1959-60), «Твори» (т.1- 5. К., 1966-67), «Твори» (т.1- 6. К., 1978-79), «Твори» (т.1- 7. К., 1987-88), «Твори» (т.1- 12. К., 2001-2008). Твори перекладені більш як 40 мовами, неодноразово видавалися в багатьох країнах.

У 1964 р. за роман «Тронка» удостоєний Ленінської премії, за роман «Прапороносці» – двох Державних премій СРСР (1947, 1948), за роман «Твоя зоря» – Державної премії СРСР (1982). Відзначений золотою медаллю ім. О.О. Фадєєва, премією ім. С.К. Неймана (ЧССР).

Державної премії Української РСР ім. Т.Г. Шевченка (1962) удостоєний за роман «Людина і зброя» (1960). Роман розповідає про бійців студентського батальйону, більшість із яких загинула у перших кровопролитних боях 1941 під Білою Церквою, а інші, потрапивши в оточення, вперто пробивалися до своїх.

У самій назві роману відбилася одна з найголовніших проблем твору –проблема війни і миру. О. Гончар доводить, що війна є найбільшим злом людства, бо вона стинає, насамперед, цвіт його – життя юного покоління. Оптимістична віра в те, що це зло людина в майбутньому може здолати, утверджується в прикінцевих рядках роману: «…Навіть гинучи, віритимеш, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже, це був останній кошмар на землі». Кожен образ, кожна метафора цього роману є аргументом проти війни, за мир».
«Людина і зброя» – твір значною мірою автобіографічний, тим-то він «такий осяйний і прекрасний».

Життя і творчість Гончара тісно пов’язані з Придніпров’ям. Тут, на робітничій околиці міста Дніпро, в селищі Ломівка, народився Олесь Гончар. Після смерті матері, у трьохрічному віці, родичамими був вивезений на Полтавщину.

В місто повернувся уже після Великої Вітчизняної війни, аби у Дніпропетровському університеті продовжити перерване війною навчання. В період навчання, з 1945 по 1947 роки, проживав у будинку сестри по вулиці Клубній, 25 (нині – пам’ятка культури). В цьому будинку були написані перші класичні твори письменника – новели “Модри Камінь”, “Весна за Моравою”, “Співачка”, нарис “Аспірантка”, перша частина роману “Прапороносці” – “Альпи” і були закладені підмурівки “Голубого Дунаю” і “Золотої Праги”. У 1946 році, коли роман “Прапороносці” побачив світ, молодий письменник яскраво й одразу увійшов в українську літературу і був визнаний наймолодшим її класиком.

В 1947 році, уже відомим письменником, Гончар переїздить до Києва та до 1984 року щорічно навідується в Ломівку. Приїздить сам, з родиною, зі своїми іменитими друзями. Тут, в тиші міської околиці, ховається від столичної метушні, телефонних дзвінків, офіційних зустрічей.

На тій же Клубній, всього за декілька будинків від сестриного, Гончар придбав садибу і збудував хату. Тут, в будинку №20 по вулиці Клубній працював над чернетками своїх оповідань “Чари-Комиші”, романів “Таврія”, “Людина і зброя”, “Тронка”, “Собор”. За власним зізнанням письменника, саме на Клубній створювалася “добра частина його творів”.

Топоніми краю (села Вовчуги, Капулівка, Підгороднє, Кодаки, Гупалівщина, Орловщина, Сошинівка; озера «Сага», «Редута», «Чари –Комиші»; річки Скарбна, Чортомлик, Вовча, Підпільна, Самара, “Чаричанський» шлях; Пустинно – Миколаївський монастир; вулиці Весела, Передова, Широка ) міцно входять в письмо Олеся Гончара. Вони стають для письменника не тільки просторово-часовими константами, а й своєрідними точками опори.

На Придніпров’ї знаходив прототипів своїх літературних героїв: Віруньку та Івана Баглаїв з роману «Собор», Таню Криворучко з «Людини і зброї», Стьопу – крановщика, обер-майстра Сахна з «Чари – Комиші».

Кожний свій новий твір – новелу, повість чи розділи з роману – спершу друкував у дніпропетровській обласній газеті «Зоря». «Здається, була у нього прикмета: якщо вперше твір з’явиться на шпальтах цієї газети, йому забезпечений успіх» – згадував М. Нечай.

Протягом усього життя Олесь Гончар зберігав духовний контакт з придніпровським середовищем, яке оточувало його в роки творчого формування. Тривалі дружні стосунки підтримував з дніпропетровськими літераторами, своїми ровесниками Сергієм Завгороднім, Дмитром Демерджі, Михайлом Шатровим, Петром Бібою.

З неослабною увагою стежив за творчим становленням молодих, часто отримував для першого прочитання рукописи своїх земляків Михайла Дяченка, Сергія Бурлакова, Марії Зобенко, Олександра Ратнера та багатьох інших. Попри величезну зайнятість (робота у Верховній Раді, Раді Миру, ООН) жодного з творів не залишав поза увагою, хоч кількома рядками, власноруч відповідав авторам, радіючи за їхні успіхи. «Знаю з власного досвіду якою важливою може бути підтримка на початку творчого шляху», – говорив він.

Гончар назвав дніпропетровські роки найхарактернішими, визначальними для свого формування. “Все, що було – живе у серці, усим дорожу, бо ті дніпровські літа, і скелі та острови, і ласкаві наші води – то може бути чимось із найкращого в житті. Зрештою, як людська молодість, повносилля”, “… та й батько і мати мої лежать же в Ломівській землі – хіба це може забутися”, – писав, згадуючи Ломівку, письменник.

Література:

  1. Гончар О. Т. Письменницькі роздуми. К., 1980.
  2. Історія української літератури. Том другий. К. 1988. С. 596-601.
  3. Олесь Гончар. Біобібліографічний покажчик. К., 2013
  4. Кундзіч О. Сторінки Вселюдського літопису. О.Гончара. Людина і зброя. К., 1994. С.5-10.
  5. Завгородній С. Олесь Гончар на Півдні. Завгородній С. О. Так давно і так недавно. Дніпропетровськ, 1982.
  6. Нечай М. Ранкові роси. Спогади про Олеся Гончара. Дніпропетровський період. Дніпропетровськ, 2013. С.75.

Старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я» С.М. Мартинова

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*