Віртуальна фотовиставка Романа Романенка

Напередодні карантину в Музеї АТО відкрилися одразу дві виставки – “Очі війни” Сергія Дівєєва та фотовиставка Романа Романенка, бійця полку “Азов”, який загинув на Світлодарській дузі в 2019 році.

За день далеко не всі бажаючі змогли відвідати Музей, тому пропонуємо приєднатися до нас у віртуальному форматі. Можливо так, не поспішаючи, буде зручніше роздивитися представлені фото.

Починаємо (більш детально про віртуальну виставку та інші проекти від Музею АТО на їхній сторінці в Facebook).

Роман Романенко, “Біч”, Азов.

***
Побачити в тумані щось, окрім машини, було дуже важко. Хоча ні. Кущі, які декілька років тому виглядали зовсім по-іншому. Пес, який нагадував того, що залишився вдома. Кіт. Як у баби в дитинстві. Запах навколо. Він особливий, навряд чи фото передасть. Хоча… Всі, хто фотографували, чи фотографувалися, напевно, знали: може так статися, що в будь-яку мить залишиться тільки кадр. Чи фотоаппарат в музейній експозиції.

Згадайте своїх. Чи себе уявіть на їхньому місці. Можливо, це ви? В наколінниках. Чи машина ваша. Чи номер на одну цифру відрізняється. Може пес саме вам радіє? Чи ваш вдома залишився поки ви на війні. Чи назавжди залишився. А можливо ви жили там, де обстріли, тепер згадувати важко. Особливо той запах, крізь туман. Неповторний. Він відтінками тепер різноманітними про себе нагадує. Там, де зовсім не чекаєш. Навіть тут. В залі пам’яті…

***
Ви рятували когось? Не замислюючись. Без єдиної думки. Так сталося з “Хватом”. Пораненим командиром снайперської роти батальйону Азов. Він залишався під обстрілами. Живий ледве. Витягли. Саме так, не замислюючись. Просто тому, що по-іншому неможливо було. Та й не думалося по-іншому. Вже пізніше була зустріч. Просто біля шафи. “Привіт”. “Привіт. Я…Я зовсім не розумію, що сказати.” “І я”. Колись в окопі чи в норі, бліндажі, невідомій споруді, схожій на будинок, в наметі з вітром навкруги різні та такі однакові водночас, вони не обіцяли рятувати, взагалі нічого не обіцяли. Думали тільки про те, що, можливо, є шанс повернутися. Чи ні. Чи значення немає. Про коханих думали, про тих, хто образив, про дітей. Про новий телефон, який, добре, що не встигли купити, бо скло, напевно, тріснуло б обов’язково.

А про що думав той, хто бачив це все? Напевно теж саме, що й ви. Чи трохи по-іншому. Чи, можливо, зовсім ні про що. Слова іноді зайві. Емоції теж. Лише момент може бути важливим. А далі… Далі буде. У кожного своє…

Олексій та Маргарита Турчак

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*